Тест на об’єм пам’яті

Дайте відповідь на 18 коротких запитань про те, як часто щоденна інформація — почута деталь, власна думка, причина дії — встигає вислизнути з голови ще до того, як знадобиться, — і за ≈4 хвилини отримаєте результат про частоту таких провалів у вашому повсякденні.

Хтось вголос називає вам одну конкретну деталь — код, суму, номер, — яку за кілька секунд потрібно записати або повторити вголос. Кур'єр за домофоном одним духом випалює код під'їзду, поверх і номер квартири поспіль — і поки я тягнуся по ручку, з усього лишається тільки поверх. Просто в ту саму секунду, коли сусід називає код на брамі, у кишені озивається телефон — і поки я відповідаю, код уже стерся. Хтось називає єдину цифру домофона, неспішно й без жодного поспіху, — а за кілька секунд доводиться перепитувати той самий номер знову. Ручка й аркуш паперу вже лежать напоготові, довкола ані звуку, — а код все одно вислизає, перш ніж я встигаю його записати. Повторюю код домофона вголос одразу за сусідом — і за кілька секунд перепитую знову, ніби того повтору взагалі не було.

Вам вголос перелічують кілька справ чи покупок поспіль, які треба виконати одну за одною. Сусідка перелічує одразу шість пунктів: хліб, молоко, два лимони, батарейки, серветки й ще щось, — і поки я вже натягую куртку в коридорі, останні два вже випали з голови. Список простий: хліб і батарейки, — але між тим, як мені його назвали, і тим, як я виходжу з дому, встряє дзвінок від сестри, і батарейки випадають безслідно. Мені називають три пункти поспіль — хліб, молоко, лимони, — ніхто нічим не заважає, а на місці в пам'яті лишаються тільки два з них. Пунктів лише два — хліб і батарейки, — жодних дзвінків чи розмов по дорозі, — і все одно один із них губиться, поки я йду до каси. Уже стою біля полиці з хлібом, коли раптом розумію, що другий пункт списку — батарейки — випав з голови буквально на середині шляху до магазину.

Хтось пояснює вам вголос, як пройти чи що зробити, — кілька кроків поспіль, — і слідувати їм треба не одразу. Адміністратор пояснює: ліфтом на третій поверх, далі праворуч повз кулер, третій поворот ліворуч, — і поки я йду до ліфта, з усього лишається тільки «третій поверх». Мені пояснюють, як дістатися нового кабінету — одним поворотом ліворуч від сходів, — але я спершу заходжу до буфету, і за кілька хвилин той поворот уже стерся з пам'яті. Вказівка одна-єдина: «поверніть ліворуч біля кулера», — і за хвилину я вже стою на розвилці, не пам'ятаючи, у який бік звертати. Рушаю до потрібної кімнати одразу, тим самим коридором, без жодної затримки, — і все одно на півдорозі забуваю, ліворуч чи праворуч біля кулера потрібно звертати. Щойно правильно повторюю вголос: «ліфтом нагору, потім ліворуч», — а вже за кілька кроків не можу відтворити той самий маршрут.

Ви щойно вголос уточнили з кимось одну конкретну деталь — і за лічені секунди вона знадобиться знову. Офіціант одразу називає номер столика впереміш із назвою страви та часом бронювання, — і саме номер столика губиться першим. Офіціант називає номер столика — і одразу після цього питає, чи потрібна вода з газом, — поки я відповідаю про воду, номер стирається. Офіціант називає номер столика, більше жодного слова між нами не звучить, — а за кілька секунд я вже перепитую той самий номер знову. Минають лічені секунди після того, як озвучили номер столика, довкола цілковита тиша, — а щойно почутий номер усе одно доводиться питати вдруге. Щойно вголос повторюю за офіціантом: «столик двадцять три», чую у відповідь «так, вірно», — а за мить перепитую знову, наче того підтвердження й не було.

Хтось називає вам вголос конкретну деталь, яку треба буде використати трохи згодом. Утримую номер шафки в басейні, тільки якщо це один простий номер і довкола нічого не відбувається, — досить найменшого шуму, і він вислизає. Утримую номер шафки, тільки якщо встигаю самостійно набрати його на кодовому замку буквально за кілька секунд, — довша пауза, і цифри вислизають. Звичайний номер шафки після короткої паузи тримається сам собою, без жодних зусиль з мого боку. Поки йду від стійки адміністратора до самої шафки, встигають трапитися ще одна-дві дрібниці — коротка розмова, погляд на годинник, — а номер усе одно нікуди не дівається. Навіть через довшу паузу в роздягальні чи серед кількох інших номерів шафок, що крутяться в голові водночас, той самий номер лишається на місці й нікуди не губиться.

Ви вголос говорите не надто коротке речення — і десь усередині ловите себе на тому, що вже не пам'ятаєте, куди воно мало привести. Розповідаю колезі біля кавомашини історію одним довгим реченням, з трьома «і» поспіль, — а на середині вже не пам'ятаю, до чого вело перше слово. Хтось із сусіднього столу гукає моє ім'я рівно посеред фрази — і закінчення виходить зовсім не там, куди йшла думка спочатку. Кажу просто побудоване, буденне речення про вихідні — і воно закінчується зовсім не там, куди прямувало на самому початку. Коротка проста фраза про каву, ніхто й ніщо не відволікає, — а закінчення все одно з'їжджає в інший бік від того, з чого починалось. Свідомо тримаю в голові саму думку, щоб договорити її до кінця, — а кінцівка все одно виходить про щось геть інше.

Ви пояснюєте щось і на мить зупиняєтесь, підбираючи потрібне слово. Пояснюю рецепт і застряю на назві прянощів — щось на кшталт «зіра» чи «кмин», рідкісне слово, — і разом із ним губиться сама думка, навіщо взагалі цей рецепт знадобився. Уже трохи втомившись і відволікаючись під кінець дня, шукаю слово для назви страви — і пошук забирає з собою все, що я планую розповісти далі. Просте, щоденне слово «сковорідка» раптом вилітає з голови — і разом із ним губиться нитка всього пояснення про рецепт. Слово геть просте й уживане — «сіль», — шукати його ніби нема чого, — а пояснення все одно губиться разом із ним. Посеред думки про те, чому саме цей рецепт улюблений, пошук одного слова стирає все, що лишалося розповісти далі.

Ви починаєте пояснювати, чому щось зробили чи плануєте зробити, — і на середині фрази ловите себе на тому, що сама причина вже не пригадується. Пояснюю сусідові по квартирі, чому переношу диван до іншого кутка, — причина другорядна, просто так ніби зручніше, — і вона стирається ще до кінця речення про неї. Пояснюю, чому скасовую сьогоднішню зустріч, — і саме в цю мить телефон починає дзвонити, — поки відповідаю на дзвінок, сама причина випадає з голови. Пояснюю просту, ясну причину, чому переставляю стіл ближче до вікна, — і вона вислизає з голови рівно посеред фрази. Мить тому причина здавалася простою й очевидною — просто так світліше, — а на середині речення про неї я вже не можу її відтворити. Особисто щойно вирішую перенести зустріч на завтра, — а причина цього рішення встигає розчинитися, поки я про неї розповідаю.

Ви розповідаєте щось довше — розгорнуту думку чи пояснення в кілька частин. Доводжу до кінця тільки короткі, однорядкові репліки на кшталт «кран тече», — щось довше, на кшталт усієї історії про поїздку, губиться на півдорозі. Доводжу пояснення до кінця, тільки якщо ніхто не встряє з питаннями посередині, — найменша репліка збоку, і кінець розповіді вже про інше. Розповідь про вихідні середньої довжини доводиться до кінця сама собою, без жодних зусиль з мого боку. Сусід перебиває запитанням просто посеред пояснення, чому пральна машина стукає, — а я все одно доводжу думку туди, куди вона й мала прийти. Довге, багатоскладове пояснення всієї історії з поїздки — з готелем, рейсом і пересадкою — доводжу від початку до кінця без жодного розриву.

Ви дочитуєте абзац чи дослуховуєте пояснення до кінця — і раптом розумієте, що доведеться починати спочатку. Читаю щільний абзац інструкції зі складання полиці, повний незнайомих термінів на кшталт «ексцентрикова стяжка», — і на останньому реченні розумію, що доведеться починати спочатку. Паралельно на кухні шумить витяжка й хтось говорить по телефону в сусідній кімнаті — і, дочитавши абзац інструкції до кінця, розумію, що зміст лишився десь позаду. Простий, зрозумілий абзац про те, яку панель прикрутити першою, доводиться перечитувати з початку, хоча нічого особливого в ньому не було. Абзац геть короткий, лише два речення про те, куди вставити шуруп, — а на другому реченні я вже не пригадую, з чого воно починалося. Читаю уважно й неквапом, спеціально нікуди не поспішаючи, кожен крок інструкції окремо, — а все одно доводиться повертатися до початку абзацу.

Ви щойно порахували щось — суму, кількість — і за секунду відчуваєте, що результат треба перерахувати. Рахую одразу купу дрібних монет для паркомата — і підсумок вислизає ще до того, як встигаю його озвучити. Рахую гостей за столом, і хтось саме тієї миті питає, чи буде ще одне крісло, — доводиться рахувати все спочатку, перший результат просто розчинився. Невеликий підрахунок монет для кави, без жодної перерви посередині, — а за мить перераховую вдруге, результату вже не довіряю. Монет усього три, рахувати нема чого особливого, — а результат усе одно доводиться перевіряти ще раз одразу після першого. Перший підрахунок гостей за столом проходить чисто, без жодних збоїв, і між ним і другим поглядом на список не було нічого стороннього, — а я все одно перераховую.

Ви щойно щось зробили — вимкнули плиту, надіслали повідомлення, поставили будильник — і за мить перевіряєте, чи справді це зробили. Вимикаю плиту, думками вже перескочивши на дзвінок, який маю зробити, — і за хвилину повертаюся на кухню перевірити, чи конфорка справді згасла. Надсилаю важливий переказ грошей, не звичайне повідомлення другу, — і повертаюся перевірити екран навіть без особливого приводу. Коротке повідомлення другу — просто «вже виїжджаю» — надсилаю на ходу, це геть дрібниця, ні на що не впливає, — а за хвилину все одно відкриваю чат перевірити, чи воно справді пішло. Чайник вимикаю, не відводячи від нього погляду ні на мить, — а вже за кілька секунд однаково повертаюся на кухню, щоб у цьому пересвідчитися. Бачу, як гасне індикатор праски одразу, щойно я вимикаю її з розетки, — а за мить це все одно доводиться перевіряти ще раз.

Ви щось одне пройшли чи обробили — прочитали, порахували, оглянули. Одного погляду в поштову скриньку вистачає, тільки якщо там лежить один-єдиний конверт, — кілька листів одразу, і доводиться перевіряти ще раз. Досить одного прочитання короткої записки на холодильнику, тільки коли паралельно більше нічого не відбувається одночасно. Рядовий, ні до чого не примітний рахунок за комуналку закривається за один прогляд, без жодних зусиль і без потреби вертатися до нього. На плиті одночасно закипає чайник, — а одного погляду на записку все одно вистачає, щоб питання було закрите остаточно. Довший список справ на кухонній дошці закривається з першого прочитання, без жодного повернення назад.

Ви йдете до іншої кімнати чи іншого місця з конкретною метою — і на місці розумієте, що мета кудись поділася. Заходжу на кухню по чашку — і рівно на порозі погляд чіпляється за немиту сковорідку в мийці, а мета губиться тієї ж секунди. Іду до спальні по телефон, а дорогою на хвилину зупиняюся погладити кота, — причина приходу стирається за той час. Йду до комори — коротка, нічим не прикметна мить, по дорозі нічого не відбувається, — а на місці вже не пам'ятаю, навіщо туди йду. Шлях до балкона прямий, без жодного відхилення й нічого стороннього по дорозі, — а мета все одно губиться десь між виходом із кімнати й прибуттям на балкон. Промовляю вголос «іду по зарядку» буквально перед тим, як встати з дивана, — а вже на місці мета цього походу випадає з голови.

Вам щойно назвали ім'я людини напряму, під час знайомства чи розмови. На вечірці мене знайомлять одразу з трьома новими людьми поспіль — Марком, Ольгою й ще кимось, — і останні імена губляться ще до кінця розмови. Нового колегу представляють — «це Тарас із бухгалтерії», — а одразу після цього хтось питає про звіт, і ім'я зникає, поки та тема триває. Пересічне окреме знайомство на порозі офісу, без нічого стороннього довкола, — а за хвилину назване ім'я вже не відтворюється. Розмова з тією самою людиною й далі триває, погляд на ній, вона щойно назвала своє ім'я, — а воно вже кудись поділося. Повторюю вголос одразу після знайомства: «Приємно, Ірино», — а за хвилину все одно не можу пригадати те саме ім'я.

Ви беретеся за якусь дію з конкретною причиною в голові — і буквально одразу ця причина вислизає. Відкриваю холодильник по йогурт — і рівно в ту мить надворі раптово вмикається автомобільна сигналізація, а причина відкриття вислизає саме тоді. Минає бодай коротка пауза між тим, як з'являється думка взяти телефон, щоб комусь написати, і тим, як я його беру до рук, — причина встигає стертися. Берусь мити посуд одразу, без паузи, і нічого довкола не відбувається, — а причина, навіщо саме зараз, усе одно вислизає за перші секунди. Увага повністю на самій дії — відкриваю шафку по чашку, — починаю без жодної затримки, — а причина цієї дії все одно кудись зникає майже одразу. Щойно проговорюю вголос «беру ключі, бо треба забрати посилку», — а за кілька секунд уже не можу відтворити ту саму причину.

Ви йдете чи тягнетесь за чимось конкретним — і в момент, коли доходите чи дотягуєтесь, не пам'ятаєте, яке саме. На столі лежать одразу шість майже однакових зарядок — і в момент, коли тягнуся по потрібну, вже не можу визначити, котра саме моя. Пошук потрібної кружки в шафі забирає хоч трохи часу — доводиться відсунути кілька інших, — і ціль губиться ще на середині цього пошуку. У шафі висить один-єдиний светр потрібного кольору, і поруч нічого схожого немає, — а дотягуюся до нього й уже не пам'ятаю, навіщо саме він. Тягнуся по книжку з полиці одразу, без жодної затримки й нічого стороннього довкола, — а в момент дотику вже не пам'ятаю, яка саме книжка мала бути. Уявляю чітко, яка саме зарядка мені потрібна, буквально мить перед тим, як потягнутися до шухляди, — а в момент дотику вже не можу пригадати, яка саме це була.

Ви дійшли до місця чи дотягнулися до чогось, маючи на це чітку причину. Мета лишається чіткою, тільки якщо між тим, як я вирішую піти по сіль до комори, і самим приходом минає геть коротка мить, — довша пауза, і вона губиться. Утримую причину заходу до комори, тільки коли між рішенням і самою дією більше нічого не встигає трапитися — жодного дзвінка, жодної репліки збоку. За недовгої, нічим не заповненої паузи, коли одне діло йде за іншим по черзі, причина заходу до комори по сіль доходить до місця призначення сама собою. Сусід гукає щось про завтрашній ремонт просто між рішенням і дією, — а я все одно доходжу до комори з тим самим наміром, з яким туди рушаю. Навіть через довшу паузу в коридорі чи серед кількох інших справ, що тягнуть увагу вбік — телефон, кіт під ногами, — первісна мета зайти по сіль лишається чіткою і нікуди не губиться.

Мотузка, щільно намотана навколо якірного гака

У вас це майже ніколи не вислизає.

Ваша щоденна інформація здебільшого доживає до моменту, коли вона справді потрібна: почуту деталь, власну думку посеред речення, щойно оброблене ви зазвичай тримаєте в голові рівно стільки, скільки треба, без розчинення на півдорозі.

Вам називають код чи адресу — і ви записуєте його без повторного «перепитайте, будь ласка». Ви пояснюєте щось довге — і закінчуєте думку саме там, куди вона й вела спочатку.

Ваша сила тут проста й практична: менше повторів, менше перевірок наостанок, менше моментів, коли доводиться зупинятися й відновлювати щойно втрачене. Побутові розмови й справи йдуть із меншим тертям.

Але це не довідка про бездоганне здоров'я пам'яті — результат каже лише про один вузький тип провалів, той самий, що описаний вище: інформація не встигає розчинитися між моментом, коли ви її отримали, і моментом, коли вона знадобилась. Про пам'ять загалом, про інтелект чи про будь-які інші її сторони він мовчить.

За кадром лишається питання: чи так само стабільно тримається довша, менш щоденна інформація — та, що виходить далеко за межі кількох секунд чи хвилин.

Безліч кольорових ниток, що розлітаються врізнобіч з однієї точки

У вас це вислизає майже завжди, навіть коли втримати мало б бути легко.

У вас провали виринають повсюдно, у всіх чотирьох типах щоденних моментів одразу, — і навіть там, де умови мали б полегшити справу: короткий проміжок часу, повна увага, ніщо стороннє поруч. Навіть тоді інформація однаково не доживає до потрібної миті.

Причина чи мета дії губиться у вас просто в момент прибуття туди, куди ви йшли; щойно назване ім'я зникає, поки розмова з тією самою людиною ще триває.

Ваша сильна сторона тут не очевидна на перший погляд, але реальна: ви отримали чітку, добре обґрунтовану картину того, де саме й наскільки часто це у вас трапляється, — а точне знання про себе саме по собі корисне.

Ціна для вас — повторення, перепитування й перевірки стають помітною, постійною частиною звичайного дня, а не рідкісним випадком.

Якщо подібні повсякденні провали трапляються у вас настільки часто, що регулярно заважають роботі, стосункам чи безпеці, є сенс згадати про це лікарю — не тому, що цей результат щось встановлює, а тому, що розібратися в причині здатен саме фахівець, а не самостійний тест. Результат тут — лише звіт про частоту, не діагноз і не назва якогось стану.

Ваші результати не випадкові

Легендарний тест на 16 типів особистості за Юнгом отримав друге життя: нова методика CoreTypes, зовсім інший рівень точності. Це чи не найкорисніші 10 хвилин, які ви приділите собі. Після них у вас буде ключ до власних рішень, стосунків і результатів — назавжди.

Пройти безкоштовний тест

Часті запитання

Це тест, де показують цифри і треба їх повторити?

Ні. У класичному тесті на об'єм пам'яті вам демонструють короткий ряд чисел, за кілька секунд він гасне з екрана, і ваше завдання — назвати його по пам'яті; щоразу, коли це вдається, ряд стає на одну цифру довшим. У цьому тесті такого немає: числа ніде не блимають і не гаснуть, набирати чи промовляти відповідь не потрібно, а ряд ніяк не подовжується залежно від того, вдало пройшла спроба чи ні. Питання тут про інше — про щоденне: чи встигає почута деталь, власна думка чи причина дії дожити в голові до тієї миті, коли вона реально знадобиться. Це особиста оцінка власних провалів, а не результат лабораторного випробування, і різниця між ними значна: те, наскільки добре людина оцінює власну пам'ять, майже не пов'язане з тим, що показують об'єктивні завдання на перевірку пам'яті, — на самооцінку припадає значно менше одного відсотка тієї різниці між людьми, яку фіксують такі завдання.

Який хороший результат у тесті на об'єм пам'яті?

Тут це питання не має відповіді, бо цей тест не видає число на кшталт «скільки цифр поспіль ви втримаєте» — такого показника він просто не рахує. Натомість він показує, наскільки часто буденна інформація губиться дорогою від моменту, коли ви її отримали, до моменту, коли вона знадобилась, — і це власна шкала частоти, а не бали за пам'ять.

Як покращити об'єм пам'яті?

Це питання виходить за межі того, що тут можна дізнатися: результат показує поточну частоту побутових провалів пам'яті, а не тренувальну методику й не число, яке потрібно підняти. Про конкретні прийоми запам'ятовування чи вправи для пам'яті цей тест нічого не каже.

Це нормальний рівень забудькуватості, чи щось інше?

У переважній більшості випадків за такими щоденними провалами стоять цілком буденні причини — втома, багато справ одночасно, напружений період, — і сама по собі їхня частота ще нічого не діагностує. Якщо ж занепокоєння не минає чи посилюється, розібратися в причині може лікар, а не самостійний тест.

Що робити, якщо результат виявився високим?

Часті щоденні провали такого штибу трапляються нерідко і найчастіше пов'язані з навантаженням, а не з якоюсь фіксованою рисою. Якщо ж це триває довго і починає заважати роботі, стосункам чи повсякденним справам, варто згадати про це лікарю — без самодіагностики й без готового висновку, який тут за вас ніхто не робить.

Методологія

Багато хто, побачивши назву, очікує на класичний тест на об'єм пам'яті: на екрані показують ряд цифр, він щезає, а завдання — відтворити його по пам'яті, з кожною вдалою спробою на цифру довше. Цей продукт влаштований інакше: жодна послідовність тут не з'являється і не зникає, вводити відповідь не потрібно, довжина нічого не нарощує, і ніхто не рахує вдалі та невдалі спроби. Замість цього тест запитує про щоденне — як часто почута деталь, власна думка чи причина дії встигають вислизнути з голови ще до того, як знадобляться. Різниця тут не формальна: те, наскільки людина сама вважає свою пам'ять хорошою чи поганою, і те, що показують об'єктивні завдання на пам'ять, пов'язані напрочуд слабко — самооцінка пояснює істотно менше одного відсотка тієї різниці, яку фіксують об'єктивні тести пам'яті.

Результат складається у частоту — низьку чи високу — того, як часто щоденна інформація не доживає до моменту, коли вона потрібна: інструкція, власна думка, щойно оброблене, причина дії чи щойно почуте ім'я. Це погляд зсередини, суб'єктивне враження про власні провали, а не хронометраж чи спостереження з боку. Тривога за власну пам'ять — поширена, звична річ, і найчастіше вона не про щось серйозне.

Це не діагностичний інструмент і не заміна консультації фахівця: якщо занепокоєння за пам'ять не минає, розмова з лікарем дасть відповідь, якої жоден самостійний тест дати не може.

Джерела

Miller, G. A. (1956). The magical number seven, plus or minus two: Some limits on our capacity for processing information. Psychological Review, 63(2), 81–97.
Broadbent, D. E., Cooper, P. F., FitzGerald, P., & Parkes, K. R. (1982). The Cognitive Failures Questionnaire and its correlates. British Journal of Clinical Psychology, 21(1), 1–16. doi:10.1111/j.2044-8260.1982.tb01421.x
Crawford, J. R., Smith, G., Maylor, E. A., Della Sala, S., & Logie, R. H. (2003). Normative data and latent structure in a large non-clinical sample. Memory, 11(3), 261–275.

Автор: Лекс Таррел, психодіагност Рецензент: Ігор Лядський, PhD