Тест на повсякденну увагу

18 запитань про звичайні дні: як часто увага зривається, чи тримається вона проти шуму й перерв і як легко повертається назад. Це не класична проба з кольоровими словами на час — тут немає ані секундоміра, ані правильних відповідей, лише ваш власний досвід. У кінці ви побачите, наскільки стійка ваша увага, і розгорнутий опис того, що це означає.

Ви перериваєте одну справу заради маленької іншої. Наскільки надійно вона тримається в голові, поки ви до неї дістаєтеся? Перед відчиненим холодильником минає добра хвилина, поки згадається, по що я його взагалі відчиняю. Папірець із двома пунктами лежить у кишені недарма: без нього з крамниці зі мною їде геть не те, по що я туди йду. Удома намір доживає до потрібної шухляди, а за порогом розсипається: на зупинці я наново вибудовую, куди й по що прямую. Спускаюся в підвал по банку огірків і виношу її; збиває мене тільки друга справа, згадана дорогою, — тоді нагору їде щось одне. Не було ще такого, щоб зарядка, по яку я встаю з-за столу, не доїхала зі мною до розетки, навіть коли дорогою мене про щось питають.

Ви робите щось звичне й добре знайоме. Як часто справа виходить не такою, як треба, саме тому, що на секунду вас там не було? Сіль опиняється в каві, а цукор — у супі, бо в цю мить голова зайнята зовсім іншим. Бачу вже після натискання «надіслати», що чат не той і повідомлення читає людина, якої це геть не стосується. Готову роботу я віддаю з припискою, що десь у ній може стояти не той рядок, і приписка ця не зайва. Платить за це олівець: поки розмітка на стіні, дірки виходять там, де позначено, а без неї я за таку роботу просто не беруся. Перед оплатою квиток перечитується за звичкою — і щоразу виявляється, що виправляти в ньому нічого.

Ви працюєте, а довкола не тихо. Що в цей час стається з самою роботою? Коли за стіною вмикають дриль, недописаний рядок так і лишається недописаним до самої тиші. Вухо саме йде за чужою розмовою про вихідні, і текст на екрані стоїть, поки вони не договорять. Пишеться під гуркіт машин за вікном помітно дрібніше й простіше за задумане, хоч робота таки доходить до кінця. Телевізор у сусідній кімнаті доходить до мене тільки заставкою новин, решта вечора проходить повз мій слух. Сусіди ввечері розповідають про перфоратор, який гуркотів за стіною цілу годину, — для мене тієї години просто не було.

Ви закінчуєте одну справу й сідаєте за іншу. Скільки в новій лишається від попередньої? Каструля на плиті, а я все ще подумки зводжу колонки з таблиці, закритої годину тому, — і вечеря вариться сама по собі. Перші абзаци листа виходять про телефонну розмову, яка щойно скінчилася, бо вона всередині ще договорює своє. Колеги впізнають у моєму новому тексті попередню тему раніше за мене й перепитують, чи я вже тут. Хвилина-дві потрібні, щоб попередня справа відпустила, — далі документ іде вже без неї. Закриваю одну папку, відкриваю іншу — і в новій не лишається нічого від старої, навіть після важкої розмови.

Ви говорите або обмірковуєте щось довге. Як часто нитка обривається просто посеред думки? Не пригадую, щоб довге пояснення дороги комусь обірвалося на середині: доводжу до кінця й ще додаю орієнтир про всяк випадок. За довгий вечір із гостями буває одна коротка пауза, після якої історія йде далі рівно з того місця, де стала. «І що далі?» — питає дитина над домашнім завданням, і я справді якусь мить шукаю, що ж там далі. Щоб дописати абзац до кінця, доводиться раз за разом вертатися до першого рядка й збирати думку заново. Усе закінчується тим, що співрозмовник договорює за мене, — і так майже в кожній розмові за день.

Наскільки часто ви помічаєте заднім числом, що робили щось буденне на автоматі й вас при цьому наче не було? Ловлю себе над мийкою з останньою тарілкою в руках і не знаю, куди поділися перші дванадцять. Від ранкових зборів лишається сама готовність вийти з дому, без жодного спогаду про самі збори. Беруся переказувати комусь свої домашні справи й упираюся в порожнє місце там, де мала бути вечеря. У прибиранні я не втрачаю жодного кута, і випадаю тільки під знайому музику в навушниках. Ключ обертається в замку, і цей звук лишається зі мною — вертатися й перевіряти двері потреби немає.

Посеред роботи щось коротко смикає вас убік. Як часто ви кидаєте розпочате й беретеся за це негайно? Телефон лежить екраном донизу до кінця роботи, і те, що на ньому блимає, спокійно чекає своєї черги. Хай навіть у двері дзвонить кур’єр — спершу дописую речення, а вже потім іду відчиняти. Іноді колега з питанням чекає, поки я закінчу рядок, іноді рядок чекає, поки ми договоримо. Рука тягнеться до телефона раніше, ніж я вирішую його брати, і назад у роботу я повертаюся вже з чужої стрічки. Достатньо одного банера в кутку екрана, щоб робота стала й почалося зовсім інше заняття.

Плани раптом змінюються, і тепер важливіше зовсім інше. Наскільки легко ваша увага йде за цією зміною? Нове доручення лягає на стіл зранку, а руки до вечора роблять учорашнє: зміна планів з’їдає день цілком. Кінчається це тим, що до нової справи я сідаю аж після обіду, хоч про неї відомо ще зранку. Мені ще нагадує про себе старе завдання, і сісти за нове по-справжньому виходить аж після цього. Поверх старого списку я пишу новий перший рядок — і далі йду вже за ним, не звіряючись із тим, що було. Навіть коли платформу міняють за п’ять хвилин до відправлення, я йду до іншої колії вже з новим маршрутом у голові, а старий за мною не тягнеться.

Ви кладете кудись звичайну річ, думаючи в цю мить про інше. Чи знаходиться вона потім там, де ви її лишили? Полиця, кишеня, ванна, підвіконня — окуляри шукаються по четвертому колу й зрештою знаходяться в мене на голові. Назавтра ключі виявляються в кишені куртки, і як вони туди потрапили, я не скажу. Спершу пульт знаходиться одразу, наступного разу він уже під подушкою — і так по черзі, без якоїсь системи. Парасольку я ставлю в куток і встигаю на неї глянути — цього погляду вистачає, щоб потім піти по неї прямо, без обходу кімнати. У моєму домі питання «де паспорт» просто не звучить: він лежить у тій самій шухляді, куди я його кладу.

Як часто маленький крок доводиться робити наново — не через погану роботу, а через те, що першого разу ви за ним не стежили? Гроші я перелічую один раз і складаю в конверт із підписаною сумою — вертатися до них потреби немає. Одного заходу на терези вистачає; повертатися до них випадає тільки тоді, коли на кухні хтось говорить під руку. Без олівцевого хрестика на полях анкету доводиться проходити наново; з ним другого кола не буває. Виходить так, що на касі я перекладаю кошик заново: чи потрапив туди сир, чи він досі тільки в планах. Друге коло по квартирі з ганчіркою — звичайний фінал прибирання: підлога вимита двічі, бо перший раз пройшов повз мене.

Робота попереду одноманітна й нецікава сама по собі, без жодних перешкод іззовні. Наскільки довго ви на ній тримаєтеся? Достатньо трьох однакових рядків поспіль, щоб увага пішла кудись зовсім в інший бік. Хвилин десять на купі чеків — і далі я вже перекладаю їх, зовсім не читаючи сум. Встаю від одноманітної роботи й вертаюся до неї знову, і кожне наступне повернення дається важче за попереднє. На сотому однаковому бланку цифри все одно стають куди треба; розсипається це аж тоді, коли до кінця стосу лишається кілька аркушів. Одноманітна робота мене радше заспокоює: на другому відрі картоплі рука входить у ритм, а голова лишається при ділі до останньої.

Одна дрібниця вже не має значення, а рухатися треба далі. Наскільки легко ви її відпускаєте? Очі самі вертаються до кривої рамки на стіні, і поки вона крива, ніяка інша справа не починається. «Та годі вже про ту кому» — кажуть мені, а я ще пів дня перебираю, чи правильно вона там стояла. Непідібраного відтінку на слайді вистачає, щоб пів години пішло на нього, — але потім презентація таки рухається далі. Справа доходить до того, що незрозумілий рядок у договорі я лишаю на потім і повертаюся до нього вже без поспіху. Немає такого, щоб криво надрукована афіша тримала мене біля себе: помічаю, знизую плечима й іду далі.

Дорога вам добре знайома, ви проходили нею багато разів. Наскільки надійно ви помічаєте на ній те, що потрібно? Коли в голові щось своє, потрібна зупинка проїжджає повз мене, і додому я вертаюся пішки від наступної — і так майже щодня. З трьох поїздок до аптеки у двох я проскакую свій з’їзд і роблю зайве коло кварталом. У власному дворі номер під’їзду то впадає в око одразу, то доводиться дивитися на нього двічі. Вивіска потрібної крамниці впадає в око ще здалеку; ближче до ночі, коли світло інше, її доводиться шукати очима вдруге. Нога сама відпускає газ біля старої верби — поворот на путівець упізнається ще до того, як я про нього подумаю.

Ваша увага йде кудись убік від того, що ви робите. Як часто повертає вас звідти хтось або щось іззовні, а не ви самі? Думка встигає відійти й вернутися сама: сусід по парті ще тільки збирається мене штовхнути, а я вже знову в лекції. Гукати мене випадає на довгих нарадах, і то вже під кінець третьої години. «Ви мене чуєте?» — це питання наздоганяє мене посеред кожної другої довшої розмови. Вловлюю, що мене гукають, аж коли перед очима махають рукою; за день таких махань набирається на цілу розмову. Коли молоко починає бігти по плиті, тільки шипіння й повертає мене на кухню, — без такого поштовху я звідти майже не вертаюся.

Поруч є щось значно цікавіше за вашу справу, і воно нікуди не зникає. Наскільки довго ви лишаєтеся зі справою? Підсумок один: папери лежать до ночі, а вечір іде на матч, який весь цей час поруч. Відкриваю нову книжку «на одну сторінку» і закриваю її, коли робочий час уже минув. Дописати звіт удається тільки тому, що я віддаю чату кожні десять хвилин: без цих відкупів він забрав би весь вечір. До кінця робочого дня я не відкриваю ні вкладки з цікавою статтею, ні посилки, що лежить на столі. Хоч би що ввімкнули в кімнаті, підручник доходить до кінця розділу, і тільки тоді я підводжу очі.

Вас перериває щось справді потрібне, і потім треба вернутися до того, на чому ви спинилися. Як часто це вертання дається важко? Само собою виходить, що після потрібного дзвінка речення продовжується з того самого слова, на якому й стало. Одного погляду на останній рядок досить — і робота йде далі; довше ніж на хвилину я тут не застряю. Повернутися в текст удається тільки через абзац назад: перечитую написане й лише з розгону виходжу на те місце, де все стало. Ранок після кожного переривання починається наче заново: перші сторінки доводиться перечитувати, щоб узагалі згадати, про що йшлося. Складна страва так і лишається наполовину зробленою: після переривання я не впізнаю власну заготовку й починаю не з того кінця.

Ви щось читаєте, не поспішаючи й без перешкод. Наскільки повно прочитане лишається у вас? Сторінку мені треба починати спочатку по два-три заходи: очі доходять до низу, а в голові порожньо. Інструкція до пральної машини читається двічі, бо після першого разу з неї не лишається жодної цифри. Розмову в романі я переказую до дрібниць, а з тарифної сторінки не витягну навіть того, скільки коштує хвилина. З довгого листа переказується і суть, і подробиці; поза увагою лишаються самі лише цифри, за якими доводиться вертатися на рядок вище. Прочитаний раз договір я переказую наступного дня по пунктах, разом із тим, що написано дрібним шрифтом.

Іноді на мить увага йде вбік, і щось лишається непоміченим. Як часто через це втрачається саме те, що в ту хвилину було важливим? Головне проходить повз мене й до обіду, і після — дата, домовленість, чиєсь прохання, від якого залежить вечір. Якщо рахунок треба оплатити до п’ятниці, я про це згадую в суботу — і так виходить не вперше. Суть чужого прохання з наради я виношу, а строк і адресата — ні, тож наступного дня переписуюся, щоб зібрати його заново. Прогледіти важливе я можу тоді, коли воно приходить усно й посеред іншої розмови; усе, що записано або сказано двічі, доходить. Важливе тримається в голові окремо від дрібниць — квиток, ліки, чужа домовленість лежать там на видноті, і по кожному з них я знаю строк без нагадувань.

Ваші результати не випадкові

Легендарний тест на 16 типів особистості за Юнгом отримав друге життя: нова методика CoreTypes, зовсім інший рівень точності. Це чи не найкорисніші 10 хвилин, які ви приділите собі. Після них у вас буде ключ до власних рішень, стосунків і результатів — назавжди.

Пройти безкоштовний тест

Часті запитання

Що вимірює тест Струпа?

Лабораторна проба, від якої пішла назва, дивиться на вибірковість уваги: людині показують надруковані слова й просять відповідати не на те, що написано, а на те, якою фарбою це набрано. Відтворити таке на веб-сторінці неможливо — їй нема чим ловити частки секунди й нема з чим звіряти те, що ви натиснули. Тому ця сторінка питає інше, і питає про ваші дні: де увага зісковзує і чим це обертається, чи витримує вона шум і перерви, чи легко відпускає одне заняття заради іншого.

Чи це справжній тест Струпа на час?

Ні, і краще сказати це прямо. Ніхто не сидить над вами з годинником: запитання ви читаєте скільки завгодно довго, а варіанта, за який тут ставлять «правильно», не існує — є той, у якому ви себе впізнаєте. Спільне в цієї сторінки з лабораторною пробою одне: обидві цікавляться тим, як людина втримує увагу, коли її тягне вбік.

Чому ефекту Струпа так важко опиратися?

Тому що читати ми вміємо надто добре. Слово встигає прочитатися ще до того, як ви вирішите, чи варто його читати, і далі доводиться гальмувати вже готову відповідь заради тієї, якої від вас просять. Це не про старанність: одне одному заважають навичка, доведена до автоматизму, і свідомий намір. Той самий двобій буває й без жодної лабораторії — коли рука тягнеться до телефона, а робота ще не дописана. Саме про такі моменти й питає цей тест.

Який результат у тесті Струпа вважається хорошим?

Ніякий, бо оцінок такого ґатунку тут немає. Числа, які шукають за цим запитом, — це різниця в часі між двома серіями лабораторної проби, а її ця сторінка не проводить. Ваш результат — місце на суцільній лінії повсякденної уваги, де немає ні відмінників, ні двієчників: більшість людей збирається ближче до середини, а порога, за яким «уже погано», ніхто офіційно не проводив.

Чи може тест Струпа виявити СДУГ або деменцію?

Ні. Навіть у кабінеті фахівця ця проба нічого не вирішує сама: вона лягає в загальну картину поряд із бесідою, історією й іншими завданнями, і жоден висновок не тримається на ній одній. Ця сторінка стоїть іще далі: вона не обстеження й не скринінг, вона лише переказує вам ваші ж відповіді. Якщо питання постало серйозно, з ним ідуть до лікаря, а не до онлайн-тесту.

Методологія

Цей тест побудований на підході, яким у дослідженнях уваги користуються давно: людину не садять за прилад, а просять розповісти про свої звичайні дні — де увага зривається, що її утримує і як легко вона вертається назад. Такі самоопитувальники перевіряли поруч із поведінковими завданнями, і вони справді ловлять те, про що питають.

Класичну пробу з назвами кольорів, від якої тема дістала ім’я, тут не відтворено, і на це є дві причини, жодна з них не відмовка. Перша технічна: сторінка не вміє ні заміряти час появи стимулу, ні звіряти вашу відповідь із правильною, а без цих двох речей проби просто не існує. Друга серйозніша: навіть там, де її проводять по-справжньому, результат дуже надійний, коли йдеться про групу людей, і слабкий, коли треба відрізнити одну людину від іншої, — саме тому на ньому не варто будувати особисту оцінку.

Тому тут ви відповідаєте про себе, у своєму темпі. Секундоміра немає, правильних відповідей немає, «рівня інтерференції» чи місця серед інших людей тест не видає й перевіркою на будь-який розлад не є — для цього існують фахівці та зовсім інша процедура. Відволікатися й помилятися час від часу — звичайна річ, і шкала показує положення на суцільній лінії, а не набір симптомів.

Про сам ефект можна почитати в словниковому визначенні Американської психологічної асоціації або в докладнішому огляді його історії та застосування.

Джерела

Cheyne, J. A., Carriere, J. S. A., & Smilek, D. (2006). Absent-mindedness: Lapses of conscious awareness and everyday cognitive failures. Consciousness and Cognition, 15(3), 578–592. doi:10.1016/j.concog.2005.11.009.
Derryberry, D., & Reed, M. A. (2002). Anxiety-related attentional biases and their regulation by attentional control. Journal of Abnormal Psychology, 111(2), 225–236. doi:10.1037/0021-843X.111.2.225.
Broadbent, D. E., Cooper, P. F., FitzGerald, P., & Parkes, K. R. (1982). The Cognitive Failures Questionnaire (CFQ) and its correlates. British Journal of Clinical Psychology, 21(1), 1–16. doi:10.1111/j.2044-8260.1982.tb01421.x.
Stroop, J. R. (1935). Studies of interference in serial verbal reactions. Journal of Experimental Psychology, 18(6), 643–662. doi:10.1037/h0054651.

Автор: Лекс Таррел, психодіагност Рецензент: Ігор Лядський, PhD