Тест на емпатію

Тест складається з 32 запитань. На кожне виберіть відповідь, яка найближча до вашого досвіду: правильних чи хибних тут немає. Наприкінці ви побачите рівень своєї емпатії на одній шкалі. Це займає ≈7 хвилин.

Що стається з моїм настроєм, коли близька людина розповідає мені по телефону про свій день похмурим голосом? Слухаю й киваю, паралельно складаючи в голові меню на вечерю. Настрій такий, яким був зранку. Ближче до кінця розмови голос стає серйознішим, та вже на сходах усе розвіюється. Похмурий тон тягне мене вниз, але власне передчуття вихідних я ще чую й тримаюся за нього. Після розмови я ще хвилину стою біля вікна. Ранкова легкість зникла, наче її й не було. Сірість у мені такого ж кольору, як у людини на іншому кінці лінії. Від ранкового настрою не лишилося й сліду.

Що я роблю, коли близькій людині зле, а розрада коштуватиме мені власного вечора? Надсилаю теплі слова із сердечком у месенджері. Вечір іде за планом. На чай лишаюся на півгодини довше, хоча вдома чекає незакінчена справа. Зустріч, про яку домовлялися цілий тиждень, скасовується, і я їду через усе місто до людини, якій зле. Слухаю на чужій кухні до третьої ночі й наступного ранку з червоними очима їду на роботу, де не можна спізнитися. Квиток на поїзд, куплений ще місяць тому, так і лежить у кишені, бо людині так тяжко, що про поїздку я не згадую.

Наскільки спокійно тримається моє тіло в кімнаті для нарад, де колеги за столом раптом замовкають, а між ними висить невисловлена напруга? Щелепа стискається, плечі підповзають до вух, долоні на колінах холонуть, і все тіло завмирає в напрузі. Сиджу рівно й глибоко дихаю. Проте вистачає хвилини тиші, щоб живіт усе одно стягнуло. Тіло розслаблене, тільки під ребрами тихо тягне, як від натягнутої нитки. Плечі опущені, серце б’ється рівно. Напруга довкола не лишає в моєму тілі жодного сліду. Відкидаюся на спинку стільця й дихаю своїм ходом, так що можна було б і задрімати.

Що відбувається в мені, коли біля метро під дощем бачу літню людину, яка продає кілька пучків зеленої цибулі? Обходжу калюжу й вдивляюся в табло автобусів, думками вже вдома, на кухні. Ніжність до людини під дощем спалахує на мить і гасне, щойно я переходжу вулицю. Мені по-справжньому шкода цю людину, хоч ми незнайомі. Тепло розливається в грудях, змушуючи на мить зупинитися. Тепло не відпускає й у метро. Мене турбує, чи знайдуться в цієї людини вдома сухі шкарпетки й гаряча вечеря. Дощ і метро віддаляються. Лишаються руки, посинілі від холоду, і така ніжність, що аж щемить у горлі.

Що відбувається з моєю власною тривогою, коли в коридорі поліклініки я сиджу поруч із людиною, яка чекає на результати аналізів? Я гортаю новини в телефоні, і серце б’ється так само рівно, як удома на дивані. Під кінець очікування мені стає не по собі. Списую це на задуху в коридорі. Пальці на ремінці сумки раптом тремтять, у животі холодно, і це вже моє власне хвилювання. Тривога людини переходить на мене. Я не можу ні читати, ні писати повідомлення й слухаю тільки кроки за дверима кабінету. Мене трясе так, що не втримати телефон. Серце гупає в скронях, очі прикуті до дверей, за якими лежать чужі результати.

Наскільки моя власна ідея, як краще, бере гору над проханням людини, якій я допомагаю розставити речі в новій квартирі? Кожну річ ставлю туди, куди мені показують, радіючи, що людині так зручно. У голові вже є мій практичніший розклад. Озвучую його, і щойно чую «ні», ставлю все за проханням. Головні речі розставляю за проханням, дрібниці потай розкладаю по-своєму й запевняю себе, що так практичніше. Розкладаю все за власною схемою й терпляче пояснюю, чому прохання не спрацює. Заперечення розбиваються об мої аргументи. Прохання, з яким мене кликали, зникає з поля зору, поки квартира виростає за моїм задумом.

Що відбувається з моїм настроєм, коли я потрапляю на вечірку, де всі бадьорі й голосно сміються? Стою біля вікна з келихом соку й слухаю музику та сміх, як шум за стіною. Від гучного сміху за сусіднім столом мені світлішає на душі, потім я повертаюся до своїх думок. Ритм кімнати підхоплює мене. Розмовляю жвавіше, погоджуюся потанцювати й раптом помічаю, що мені справді весело. Втома, з якою починався вечір, тане, і цей вечір здається мені найкращим за весь тиждень. Ширяю разом з усіма, щоки болять від сміху, і вся бадьорість цієї кімнати тепер моя.

Що відбувається в мені, коли в кав’ярні за стійкою на людину несправедливо кричать через чужу помилку із замовленням, а мене це зовсім не стосується? Забираю свій стаканчик і виходжу. Голоси за спиною для мене лише фон. Жаль до людини за стійкою колить коротко, і я повертаюся до вибору сиропу для кави. Кулаки стискаються в кишенях. Несправедливість застрягає в горлі так, що відвести погляд не виходить. Хвиля проходить по всьому тілу, і мені кортить стати між людиною за стійкою та тим, хто на неї кричить, і затулити від цього тону. Черга й поспіх відступають. Лишається єдине бажання захистити цю людину, і серце гупає так, що закладає вуха.

Що відбувається з моїм обличчям, коли людина навпроти в кав’ярні розповідає про щось сумне? Поки лунає розповідь, обличчя привітне й спокійне, таке, як було. Куточки губ ледь тягнуться донизу, але щойно розмова змінює тему, це минає. Слідом за розповіддю збігаються брови й опускаються губи. У голосі, яким я відповідаю, чути ту саму зміну. На моєму обличчі з’являються така ж складка між бровами й такий же опущений погляд, як у людини навпроти. Мов дзеркало, обличчя повторює кожен відтінок смутку, від тремтіння підборіддя до вологих очей.

Наскільки я лишаюся стороннім спостерігачем, коли на пероні вокзалу двоє рідних людей зустрічаються після довгої розлуки? Стоячи на пероні, усміхаюся разом з ними, і в грудях розливається радість, ніби зустрічають мене. Я радію разом із ними, хоч стою трохи осторонь, як біля чужого столу. Дивлюся з теплом, але як на гарну виставу. Свій бік сцени я не полишаю. Зустріч відбувається по той бік скла. Обійми бачу, вигуки чую, та момент належить лише їм. Поки довкола обіймаються й плачуть, я вписую в нотатки список покупок. Подія проходить повз мене, нічим не зачепивши.

Що відбувається з моєю позою й жестами, поки я розмовляю з людиною, яка сидить навпроти, закинувши ногу на ногу й жваво жестикулюючи? Я сиджу так, як мені зручно, і кожен жест іде у власному ритмі. Тулуб нахиляється вбік, як у людини навпроти, і за секунду випрямляється. У мене нахиляється плече й закидається нога, точнісінько як у людини навпроти. Ми обоє підпираємо щоку долонею й рухаємо руками однаково, наче репетирували це заздалегідь. Кожен рух людини навпроти, від повороту голови до зітхання, я підхоплюю. Ми рухаємося, як відображення одне одного.

Що змінюється в моєму голосі й тілі, коли людина, яка стоїть поруч у передпокої, розповідає про свою невдачу? Розмовляю рівним голосом і тримаю дистанцію, позираючи на двері. Голос м’якшає, а корпус так і відхилений до дверей. Раптом чую, що говорю тихіше й нахиляюся до людини. Передпокій звужується до нас двох. Голос опускається до пошепту, плечі повертаються до людини, руки виходять із кишень без мого наказу. Тон стає ніжним, тіло схиляється до людини, рука лягає на плече, а я не встигаю нічого вирішити.

Наскільки спокійно я тримаюся на зборах мешканців будинку, коли людина навпроти голосно лютує на весь зал через справи, які мене не стосуються? Крик діє на мене, як пилка по нервах, і я стискаю ручку, бо вже свербить відповісти тим самим. Нагадую собі, що це не про мене, та від нової хвилі крику мій спокій розколюється. Сиджу рівно й дихаю звичайно, тільки під ребрами сидить тонка колючка від цього голосу. Розглядаю оголошення на стіні, поки зал гуркоче: цей гнів належить не мені. Крик проходить повз мене, як шум дощу за вікном. Настрій рівний.

Що видно на моєму обличчі, коли за сусіднім столом на роботі людина мовчки тре скроні над зіпсованим звітом? Обличчя ділове, очі дивляться в екран, і про мої думки з нього не здогадатися. Між бровами тремтить ледь помітна складка, і я поспішно її розгладжую. Брови здіймаються домиком, губи стискаються. Людина, підвівши очі, одразу розуміє, що я бачу. Лоб наморщується, погляд прикутий до людини, рука напівпіднімається в бік чужого столу. Усе обличчя перетворюється на одне велике питання, яке видно з кількох столів.

Що відбувається зі мною, коли колега прямо переді мною плаче, розповідаючи про свою біду? Очі сухі, голос рівний. Я киваю в такт розповіді й чекаю її кінця. У горлі щось підкочується, і я ковтаю слину, поки відповідаю. Очі наповнюються вологою. Коли я кажу, що розумію, у голосі з’являється тріщина. Сльози котяться по щоках, і хустинка потрібна нам обом. Кімнатою лунають два плачі замість одного: ридаю разом із колегою, плечі трясуться, слів немає.

Що я роблю, коли в маршрутці на людину за неоплачений проїзд наскакують зі злими словами пасажири? Дивлюся у вікно й рахую зупинки. Суперечка не моя, тож і думки про неї не затримуються. На язиці з’являється початок фрази на захист, і я її проковтую. Внутрішній голос наполегливо шепоче, що треба втрутитися, і я підбираю слова, чекаючи паузи. Я кажу голосно: «Досить, людині й так важко». Усі на мить замовкають. Підводжуся й стаю між людиною та тими, хто наскакує. Говорю твердо, і чий це конфлікт, мене вже не цікавить.

Коли після довгої розмови з близькою людиною я прислухаюся до власного настрою, скільки в ньому виявляється взятого в цієї людини? Мию чашки й бачу, що настрій той самий, з яким починався вечір, бо розмова його не змінила. Нотка чужої знервованості мигає в мені перед сном і розчиняється в ночі. Лягаючи спати, розумію, що в мені зараз живуть моя втома від роботи і тривога, яку принесла розмова. Лежу в темряві й розбираю день. Важкість, що тисне на груди, зіткана з тієї розмови, а мого власного в ній лише нитка від роботи. Дивлячись на нічну стелю, розумію, що весь цей вечірній смуток приїхав зі мною від людини, з якою ми вечеряли.

Оглядаючись на вечір, коли близька людина була в скруті: наскільки мої власні зручності визначали, скільки підтримки їй дісталося від мене? Телефон мовчить, годинник мене не цікавить, і весь той вечір належить людині. Решта справ чекає. Пам’ятаю єдину мить, коли майнула думка про невимитий посуд, але вона одразу розчинилася. Розмова закінчується там, де мені час готувати вечерю. З рештою людині доводиться лишатися наодинці. Втішання вміщується в мої плани й займає двадцять хвилин між справами, хоч людині потрібно було б більше. Розклад мій, і рішення щодо нього теж мої, тож людині дістається лише те, що вміститься між моїми справами.

Що відбувається з моєю увагою за родинним столом, де двоє людей уникають дивитися одне на одного, а вголос ніхто нічого не каже? Розповідаю рецепт салату й накладаю собі добавки. Розмова за столом іде своєю ходою. Інтонації за столом раптом стають виразнішими, і я перестаю жувати. Увага розкладається на два потоки. Один їсть і підтримує розмову, другий стежить, хто що скаже далі. Кожну фразу за столом я перевіряю на підводні камені. Очі й вуха працюють без відпочинку, і цю пильність не вдається вимкнути. Ще до першого слова всі мої почуття напоготові, як перед грозою. Їжа стоїть на тарілці, про неї я вже не думаю.

Що відбувається в мені в магазині, коли на касі людині бракує кількох гривень на хліб? Дивлюся на годинник над касою й рахую, чи встигну на маршрутку, поки черга стоїть. Думка «може, докласти» з’являється й розчиняється, щойно черга рушає. У думках тягнуся до гаманця й зважую, як зробити це природно, щоб не присоромити людину. Рука вже в кишені, слова «я докладу» тиснуться до горла. Стримувати їх важче, ніж вимовити. Купюра лежить на касі раніше, ніж я встигаю подумати. Людина ще й не встигає підвести очі.

Наскільки широка прірва між тим, що я розумію про тривогу людини, яка за обідом розповідає про хворобу батьків, і тим, що я при цьому відчуваю? Страх за близьких, про який мені розповідають, стискає й мене, тож розум і відчуття йдуть разом. Розумію все, що чую, а почуття тихо йде слідом, відстаючи від розуміння лише на крок. Відповідаю доречно й ставлю слушні запитання. Розум давно все прийняв, почуття ще в дорозі. Ситуація схожа для мене на складну задачу з причинами, наслідками й порадами. Усередині чути лише слабкий відгук, як далекий дзвінок. Розповідь звучить, як дані в таблиці: усе зрозуміло, про що йдеться, а всередині зовсім тихо.

Обираю подарунок людині, чиї смаки зовсім не схожі на мої: чим я керуюся? Купую те, що подобається мені, бо гарна річ мусить сподобатися всім. Беру власний улюблений варіант і додаю до нього одну річ, ближчу до смаків людини. Мені хочеться, щоб подарунок припав людині до душі, тому біля вітрини я довго зважую, що саме обрати. Свій улюблений варіант відкладаю вбік. Розпитую спільних знайомих і виглядаю дрібниці, на яких у розмовах загорялися очі. Подарунок складається лише з речей, про які мріє людина, і жодна з них не збігається з моїм смаком.

Наскільки рівно тримаються мій настрій і бадьорість серед колег, які сидять тихі й пригнічені після невдалого тижня? Мій піднесений настрій осідає разом із їхнім, плечі опускаються, і я говорю так само тихо й важко. Пробую жартувати, але слова звучать глухо, і настрій усе одно сповзає вниз слідом за столом. Бадьорість тримається, лише наприкінці вечері трохи осідає разом із загальною втомою. Довкола опущені голови, а я розпитую про плани на вихідні, і мій настрій світлий, з ледь помітною тінню на дні. Стіл мовчить, а мені так само легко й дзвінко, як було на початку вечора, і жодна тінь до мене не доходить.

Що лишається в мені наступного дня після наради, на якій людину безпідставно висміяли? Вранці п’ю каву й думаю тільки про розклад на день. Нарада вже стерлася з голови. Дорогою на роботу на мить спливає обличчя людини з наради, і легка прикрість гасне ще до першого листа. Під час обіду знову виникає думка про людину, яку висміяли. Хочеться спитати, як справи. Слова, сказані на нараді, крутяться в голові цілий день, поки я подумки підшукую, чим підтримати цю людину. Ввечері лежу й проживаю нараду заново. За цю людину мені так само боляче, як було на тому стільці.

Наскільки вираз мого обличчя випереджає мою свідомість, коли в ліфті поруч опиняється людина з очевидно поганою звісткою? Вираз обличчя змінюється лише тоді, коли я вирішую його змінити. Вирішую всміхнутися, і всміхаюся. У дзеркалі ліфта бачу складку між бровами, що з’явилася без мого рішення, і одразу її розгладжую. Аж коли зустрічаюся поглядом зі своїм відображенням, розумію, що обличчя давно нахмурилося. Дзеркало показує вираз, який уже цілком склався на мені, поки думками я далеко звідси. Причина доходить до мене лише на виході з ліфта, тоді як обличчя давно повторює чужий вираз до найменшої зморшки.

Що відбувається в моєму горлі й очах, коли за родинним столом близька людина оголошує довгоочікувану добру новину? Очі сухі, горло вільне, і я разом з усіма плескаю в долоні та тягнуся по тістечко. Легке щипання за очима змушує відвести погляд убік. У горлі стає грудка, слова привітання виходять із тихим хрипом. Очі повні сліз, і доводиться кліпати, щоб бачити обличчя за столом. Сльози течуть по щоках, і я їх не ховаю, бо радість людини важить більше за мій вигляд.

Що я виявляю, розглядаючи знімок зустрічі, на якій ми з людиною довго розмовляли: чи збіглися наші пози? Позу людини повторюю хіба заради жарту, щойно вирішую пограти в мавпочку. На знімку ж кожен сидить по-своєму. Одразу ловлю себе на тому, що піднімаю склянку тією ж рукою, що й людина навпроти, і ставлю її назад. Посеред розмови доходить, що ноги в мене вже давно складені так само, як у людини навпроти. Наприкінці зустрічі розумію, що остання година минула в одному ритмі, з тими самими жестами й тим самим нахилом голови. Лише на знімку бачу, що сидимо ми однаково до найменшої деталі. У пам’яті про розмову цього немає.

Що відбувається в мені, коли на вечірці людина непомітно виходить на балкон і стоїть там із опущеними плечима? Беру ще одну канапку, веду розмову далі й до балкона не озираюся. Легке бажання вийти на балкон з’являється й гасне, щойно хтось питає про десерт. Мене тягне до балконних дверей. Я стою на місці й зважую, чи не буде це нав’язливо. Тіло вже розвернулося до балкона, і лише роздум «доречно чи ні» тримає мене на місці. Опиняюся у дверях балкона поруч із плечем людини, а рішення туди піти в моїй пам’яті немає.

Коли ввечері розбираюся, звідки в мене кисле й напружене самопочуття, скільки в ньому лишилося від чужого гніву, що вибухнув зранку в мене на очах? Переглядаю день і чужого гніву в цьому кислому настрої не знаходжу. Він увесь мій. Ранкова сварка лишила в цьому настрої тонку нитку, зовсім тонку поруч із моїми власними клопотами. Окремий шар цієї вечірньої напруги, розумію, тягнеться від ранкового крику; під ним лежать мої власні клопоти. Копирсаюся в собі й бачу, що корінь мого роздратування росте з ранкової сварки. Мої справи його лише підгодовують. Раптом усе стає на місце: цілий день я ношу чужу лють, що вибухнула вранці й не має стосунку до моїх справ.

Що відбувається в мені, коли на сходах бачу людину з сусідньої квартири, яка важко тягне торби й тяжко дихає, ще нічого не просячи? Проходжу повз, шукаю ключ, думаю про борщ на плиті. Більше нічого до цього не додається. Мимохідь усередині теплішає, і я вже відмикаю двері, кидаючи погляд на торби. Дивлюся на торби, потім на змучене обличчя. Ще перед будь-яким проханням у мені піднімається ясна турбота. Турбота стає живою. Мені кортить щось зробити, і думки крутяться довкола того, як полегшити цій людині підйом. Уся моя увага переходить на людину з торбами, аж забувається, куди мені було треба.

Що з’являється всередині, коли з вікна трамвая бачу на зупинці людину, яка плаче, а причини не знаю? Погляд ковзає по зупинці й повертається до телефона, нічого не зачепивши. Тонка тінь смутку проходить крізь мене й лишає тільки запитання, що сталося. Мені сумно, хоч я не знаю жодної подробиці. Журба просто сідає поруч. Смуток розростається в грудях і тягне вниз. Трамвай давно проїхав, та сум усе ще тримається. Мені так сумно, як після власної втрати, і в горлі стоїть справжнє горе за людину, про яку я нічого не знаю.

Наскільки чужою мені здається справа, коли в робочому чаті колеги ганьблять людину за помилку? Читаю, і мені прикро, ніби ганьблять мене. Пальці вже друкують відповідь на захист. Рука зависає над клавіатурою, і крутиться питання, чи моє це діло. Потім я все ж надсилаю слово підтримки. Я не втручаюся, бо вважаю це розмовою між ними й людиною, у якій мені відведено роль глядача. Гортаю чат, кладу телефон екраном донизу й участі в цих розбірках не беру. Чат бурлить. Я мовчки закриваю вкладку, бо чужа суперечка й чужі проблеми стосунку до мене не мають.

Ваші результати не випадкові

Легендарний тест на 16 типів особистості за Юнгом отримав друге життя: нова методика CoreTypes, зовсім інший рівень точності. Це чи не найкорисніші 10 хвилин, які ви приділите собі. Після них у вас буде ключ до власних рішень, стосунків і результатів — назавжди.

Пройти безкоштовний тест

Часті запитання

Чи існують емпати з наукового погляду?

Наука не підтверджує, що люди поділяються на емпатів і всіх решту. Але за цим словом стоять реальні речі: чужі емоції справді заразливі, а турбота про людину теж факт. Виражені вони по-різному, від слабких до дуже сильних, і певна міра є у кожного.

Чи може психолог поставити діагноз «емпат»?

Ні. Такого діагнозу немає, це побутове слово, а не клінічна категорія. Наш тест теж нічого не діагностує: він записує ваш власний опис свого відгуку на одній шкалі й має суто інформаційний характер.

Чим емпат відрізняється від дуже чутливої людини?

У розмовах ці слова зливаються, і риси справді перетинаються, але то різні речі. Висока чутливість про те, як людина відчуває власне оточення: світло, шум, запахи, зміни довкола. Емпатія про те, як відгукуються чужі почуття. Тест стосується лише другого, міжособистісного каналу.

Чи можуть емпати відчувати чужий фізичний біль?

Не буквально. Науково описаний механізм інший, емоційне зараження: чужий настрій передається так само, як позіхання чи сміх. Збігається емоція, а не тілесне відчуття. Існує вузьке й рідкісне явище, коли побачений у когось дотик людина чує на власному тілі; воно ближче до буквального твердження, але звичайний результат тесту його не відображає.

Які ознаки того, що ви емпат?

У популярних переліках називають таке: ви вловлюєте настрій без слів, вбираєте чужі почуття, потребуєте часу на відновлення, виснажуєтеся в натовпі, до вас приходять по підтримку. Частина цих ознак і є відгуком на чужий стан та турботою, тому тут їх міряють як ступені. Ознаки на кшталт відновлення після спілкування лишаються поза шкалою. Жоден перелік не доводить, що ви належите до особливого типу.

Методологія

Слово «емпат» у розмовах звучить як назва окремого типу людей. Дослідники бачать інакше: здатність відгукуватися на чужі почуття є в кожного, просто в одних вона тихіша, а в інших гучніша. Тест побудовано на такому підході, а коротке визначення емпатії можна прочитати в психологічному словнику.

Тест об’єднує два прояви. Перше: чужий стан викликає у вас власний відгук ще до будь-яких рішень. Друге: цей відгук перетікає в турботу про людину й бажання їй допомогти. Чим емпатія відрізняється від співчуття та від зараження чужим настроєм і які в неї плюси та мінуси, розповідає матеріал про визначення емпатії.

Обмеження варто знати одразу. Це самозвіт, а описуючи бажані риси, люди схильні прикрашати себе. Тест не перевіряє, наскільки точно ви читаєте чужі емоції, і не міряє виснаження від чужих переживань. Він не є еквівалентом жодного відомого комерційного опитувальника. Сильний результат не свідчить про дар, а слабкий не означає байдужості.

У тесті 32 запитання: до кожного з шістнадцяти проявів по два, з різних боків. У кожного п’ять варіантів відповіді. Частину запитань сформульовано у бік стриманості й відстороненості. Сума балів відносить до одного з п’яти рівнів, а межі між ними проведено за змістом, а не поділом шкали на рівні шматки.

Тест має інформаційний характер: він нічого не діагностує й не замінює консультації фахівця.

Джерела

Davis, M. H. (1983). Measuring individual differences in empathy: Evidence for a multidimensional approach. Journal of Personality and Social Psychology, 44(1), 113–126. doi:10.1037/0022-3514.44.1.113
Batson, C. D., Fultz, J., & Schoenrade, P. A. (1987). Distress and empathy: Two qualitatively distinct vicarious emotions with different motivational consequences. Journal of Personality, 55(1), 19–39. doi:10.1111/j.1467-6494.1987.tb00426.x
Klimecki, O. M., Leiberg, S., Ricard, M., & Singer, T. (2014). Differential pattern of functional brain plasticity after compassion and empathy training. Social Cognitive and Affective Neuroscience, 9(6), 873–879.
Hatfield, E., Cacioppo, J. T., & Rapson, R. L. (1993). Emotional Contagion. Current Directions in Psychological Science, 2(3), 96–100.

Автор: Лекс Таррел, психодіагност Рецензент: Ігор Лядський, PhD